Стаття: Психологія самовикриття власника бізнесу: обшук, допит, «прослушка»

У кримінальних провадженнях проти бізнесу поведінка самого фігуранта може стати важливим джерелом доказової інформації. Розшифровка телефонної розмови, поведінка під час обшуку та на допиті на початковому етапі досудового розслідування мають значну вагу для визначення подальшого вектора справи.

Поведінкові патерни і звичні управлінські рефлекси керівника підприємства, потрапляючи у поле кримінального провадження, перетворюються на додаткову інформацію, яку слідство фіксує і використовує в сукупності з іншими доказами.

У практиці захисту бізнесу три класичні точки контакту зі слідством — негласні слідчі (розшукові) дії, обшук і допит — це три акти єдиної психологічної драми. У кожному з них спрацьовує той самий когнітивний зсув: топменеджер або власник, який звик бути «найрозумнішою людиною в кімнаті», системно недооцінює правоохоронну систему і переоцінює власний контроль над ситуацією чи власними емоціями.

Акт перший: пастка ілюзії приватності

Термін white-collar crime ввів у науковий обіг американський кримінолог Едвін Сазерленд. У грудні 1939 року він виголосив свою знамениту президентську промову «The White-Collar Criminal», матеріали якої наступного року вийшли друком у American Sociological Review.

Згодом його послідовник Дональд Крессі розвинув цю традицію дослідження злочинності та став одним із авторів концептуальної основи того, що сьогодні називають «трикутником шахрайства»: тиск/мотив, можливість і раціоналізація.

Саме раціоналізація — внутрішня потреба пояснити собі протиправну дію як прийнятну, тимчасову, вимушену або таку, що «відповідає ринковим правилам», — пояснює, чому у матеріалах НС(Р)Д майже ніколи немає відвертого зізнання у злочині. Натомість там майже завжди є евфемізми та езопова мова. Для фігуранта це психологічний захист і спроба конспірації, а для слідчого та прокурора це може бути однією з обставин, яка свідчить про усвідомлення особою протиправного характеру дій.

Тобто раціоналізація допомагає зрозуміти, чому в розмовах фігуранта протиправна поведінка часто описується не як злочин, а через евфемізми, виправдання та нейтральні формулювання.

Заходи НСРД (зокрема, зняття інформації з електронних комунікаційних мереж, аудіо-, відеоконтроль особи) — найнебезпечніший етап. На момент його реалізації, як правило, особа навіть не здогадується про існування кримінального провадження.

Типові демаскуючі звички на етапі НСРД:

• Псевдоконспірація. Фрази на кшталт «ти знаєш, про кого я», «закриємо питання як зазвичай», «тільки не дзвони сюди, набери на інший» не рятують від обвинувачення. У сукупності з іншими матеріалами справи (даними руху коштів, виїмками документів) слідство нерідко встановлює справжній зміст такого спілкування. Раптова поява у лексиконі розмитих, неприродних для повсякденного спілкування формулювань може бути  прямим маркером того, що тема, яка обговорюється, є «делікатною».  Ба більше, евфемізми та завуальована мова можуть набувати доказового значення в сукупності з іншими матеріалами провадження, якщо з контексту можна обґрунтовано встановити їхній зміст і спрямованість.
• Довіра до «безпечних» каналів зв’язку. Телефонна розмова у закритому месенджері, зашифрований чат чи внутрішня корпоративна пошта сприймаються як приватний простір. Схема обговорюється тим самим робочим тоном, що й постачання сировини. Саме ця буденність інтонації може бути однією з обставин, яку суд врахує при оцінці системності, а не випадковості дій фігуранта.
• Особливо ризикована помилка – обговорення чуток про можливий інтерес з боку поліції, БЕБ чи НАБУ через ті самі канали зв’язку: «Здається, по нас працюють, треба почистити сервери». Це обставина, яку орган досудового розслідування може використати як аргумент на підтвердження умислу знищити докази, а надалі — як довід для слідчого судді при вирішенні питання про обрання запобіжного заходу.
• Обговорення чутливих питань у присутності персоналу (водіїв, секретарів, особистої охорони). Процесуальний статус цих осіб заздалегідь не продумується, хоча саме вони — найдоступніше для слідчого джерело показань: жодних процесуальних обмежень для їхнього допиту не існує. Вони відтворюють деталі розмов безпосередньо і щиро, оскільки могли не усвідомлювати їх значення в момент спостереження.

Акт другий: обшук як стрес-тест на самовладання

Обшук відрізняється від НС(Р)Д тим, що це стрес у реальному часі, на очах у слідчих, понятих і власних співробітників. У криміналістиці та юридичній психології демаскуючі ознаки під час обшуку поділяють на речові та поведінкові.

Речові демаскуючі ознаки — це так звані негативні обставини. Слідчий шукає не просто предмет чи документ — він звертає увагу на порушення однорідності середовища. Це можуть бути свіжопофарбовані поверхні, порушений збіг візерунка шпалер, відсутність пилу на окремих папках у запиленому архіві, наявність сейфа, який за документами не обліковується, або свіжі сліди відкручування гвинтів на системних блоках.

Показовий сучасний приклад тієї самої логіки — виявлення порожньої коробки від новішої моделі смартфона при тому, що серед тимчасово вилученого майна є лише попередня модель, а сам новіший пристрій не знаходять ні в кабінеті, ні в інших учасників провадження. Це не доказ переховування чи знищення інформації, а класична негативна обставина: документальний слід — коробка, серійний номер, гарантійний талон — вказує на існування предмета, якого фактично немає там, де він мав би бути. Пояснення може бути абсолютно побутовим — гаджет продали, віддали на ремонт чи подарували. Проте коли запитання про його місцеперебування ставлять раптово під час обшуку, це змушує людину імпровізувати на ходу, що може підсвітити слідчому її справжню обізнаність або намагання приховати пристрій.

Поведінкові ознаки описані в юридичній психології через поняття «зони оберігання». Власник майна підсвідомо може створювати навколо місця приховування важливих об’єктів — простір підвищеної внутрішньої тривожності. Наближення слідчого до цієї зони інколи провокує фізіологічні реакції, які практично не піддаються свідомому контролю: зміна кольору шкірних покривів, посилене потовиділення, тремтіння рук, сухість у роті та вибірковість реакції: спокійна поведінка протягом трьох годин обшуку раптово змінюється гострою тривогою, коли оперативний співробітник наближається до конкретної тумби чи сейфа.

До цього переліку належать і реакції, спрямовані назовні, як от мимовільний погляд у бік місця схову чи сумки з «делікатними» документами саме в момент, коли увага слідчого зосереджена деінде.

Варто одразу застерегти, що це криміналістичне спостереження, а не верифікований психофізіологічний метод. Такі реакції можуть привернути увагу слідчого і вплинути на напрям пошуку, але самі по собі не встановлюють жодного факту і не можуть мати самостійного доказового чи правового значення.

Типові психологічні помилки під час обшуку:

• Маніпуляції з технікою. Намагання в перші хвилини обшуку вимкнути телефон, скинути налаштування до заводських, заховати флешку або передати її секретарю. З погляду криміналістики це не порятунок даних, а чіткий вказівник напрямку пошуку. Сам факт таких дій фіксується у протоколі обшуку або на відеозаписі і розцінюється як демаскуюча дія.
• Недооцінка цифрового сліду. Спроба зламати або заховати фізичний носій втрачає сенс в епоху хмарних технологій. Вилучена техніка передається на комп’ютерно-технічну експертизу: саме видалення файлів не гарантує знищення цифрового сліду, а можливість і повнота їх відновлення залежать від конкретних технічних умов — типу носія, файлової системи, способу видалення, шифрування, наявності хмарної синхронізації.
• «Активна допомога» та демонстративна відкритість. Підприємець починає самостійно відкривати «непотрібні» шафи та показувати документи, які не стосуються ухвали слідчого судді про дозвіл на обшук. Це звужує коло пошуку і підказує слідчим, де саме знаходяться критично важливі матеріали.
• Надмірна готовність видати «частину». Полегшене та швидке: «Ось, це всі документи по контрагенту, більше нічого немає» часто є сигналом для досвідченого слідчого, що найбільш критична частина інформації залишилася невіднайденою.

Ще один показовий приклад поведінкової демаскуючої ознаки — контрастна «стерильність» робочого місця. Слідчі заходять до офісу: у більшості кабінетів усе виглядає буденно — на столах документи, чашки з кавою, відкриті вкладки в браузерах, а конкретний співробітник сидить за майже порожнім столом, ноутбук вимкнений або щойно перезавантажений, екран заблокований, жодних паперових нотаток.

Сама по собі охайність робочого місця ні про що не свідчить — для когось це звичка. Але різкий контраст зі звичайним робочим безладом колег, особливо в поєднанні зі свіжим перезавантаженням пристрою саме  у момент входу  слідчої групи, може привернути увагу як обставина, що заслуговує на уточнення. Це знову ж таки не самостійний доказ, а привід поставити конкретне запитання на допиті — і тут, як і в інших випадках, ціна імпровізованої відповіді значно вища за мовчання.

Зауважу, що універсально найбезпечнішою та процесуально грамотною є поведінка пасивного спостереження. Керівник та персонал мають діяти за заздалегідь відпрацьованим скриптом: перевірка ухвали слідчого судді, фіксація даних слідчої групи та понятих, негайне залучення адвоката, відмова від будь-яких усних пояснень та коментарів під час проведення обшуку.

Акт третій: допит, або чому імпровізація дорожча за мовчання

Допит — єдина з трьох дій, де людина усвідомлено обирає, що сказати. Юридична психологія описує два пласти демаскуючих ознак неправдивих показань — паралінгвістичний і невербальний. Хоч жодна з цих ознак не є самостійним і надійним індикатором брехні, але досвідчений слідчий може звернути на них увагу як на привід для додаткової перевірки версії.

До паралінгвістичних ознак належать: помітна зміна темпу й гучності мови (особи, які говорять неправду, часто мимоволі переходять на м’якший і вищий за тоном голос), бурмотіння, зміна тембру і ритму дихання, надмірна дружелюбність або підкреслена, неприродна повага до слідчого. Показовими є й побічні, начебто не пов’язані зі справою висловлювання: скарги на незручність, задуху чи температуру в кімнаті, заяви про брак часу, а також раптові звинувачення чи випади проти слідчого — типовий прийом зміни теми розмови.

До невербальних ознак відносять мимовільні фізіологічні прояви — скорочення лицьових м’язів, потіння чола, рум’янець, порушення дихання, сухість у роті, а також мову тіла: погляд, спрямований убік або вниз, несвідоме торкання повіки чи вушної раковини, схрещені руки, розходження між мімікою та словами (посмішка з’являється вже після висловлювання). Дослідники поліграфічних методів додають до цього переліку тривалі паузи чи, навпаки, підозріло швидкі відповіді, надто тривалий вираз емоції, який щирим практично не буває.

Втім, набагато інформативнішою за окремий погляд, жест чи зміну тону може бути змістовна непослідовність показань. Під час допиту увагу варто звертати передусім на те, як змінюється сама структура відповіді: ухилення від конкретики там, де вона об’єктивно можлива; раптовий перехід від коротких відповідей до надмірної деталізації; поява нових обставин, яких не було в попередній версії; суперечності між відповідями на одні й ті самі питання, поставлені в різній формі; зміна часової послідовності подій. Саме така динаміка може бути значно більш показовою, ніж нервовий жест або напрямок погляду, оскільки дає слідчому матеріал для перевірки конкретної версії та зіставлення показань з іншими доказами.

Які ж тактичні прийоми, розраховані на психологічні вразливості допитуваного, може застосовувати слідчий?

Передусім це створення ілюзії поінформованості. Слідчий ставить запитання так, ніби йому вже відомо все до найдрібніших деталей, пропонуючи допитуваному лише «підтвердити формальності».

По-друге — деталізація та повторний допит. Повернення до нейтральних, на перший погляд, дрібниць через певний проміжок часу. Якщо історія вигадана, допитана особа плутається в деталях, які не були заздалегідь зафіксовані в її уявній моделі.

Ну і, звісно ж, пред’явлення вирішального доказу в момент виснаження. Слідчий дає можливість допитуваному розгорнуто викласти свою версію, після чого пред’являє суттєвий доказ (наприклад, протокол НС(Р)Д, вихідний електронний лист чи підписаний документ), який суперечить сказаному. Це суттєво ускладнює для допитуваного послідовний виклад версії та підвищує ризик суперечностей у подальших показаннях.

Власник бізнесу звик вирішувати проблеми через перемовини. На допиті він часто сприймає слідчого як партнера або опонента в переговорах, якого можна переконати. Це фундаментальна помилка, адже завдання слідчого в межах кримінального провадження — встановити обставини кримінального правопорушення та належним чином їх зафіксувати, а не зрозуміти вашу бізнес-модель.

Загальновідоме конституційне право не свідчити проти себе часто сприймається підприємцями як зізнання у вині або слабкість. Це психологічний бар’єр, який необхідно долати ще до першого допиту.

Найбезпечніша модель поведінки на допиті — структурована стриманість: реалізація права не свідчити проти себе до консультації з адвокатом, надання пояснень виключно в межах заздалегідь узгодженої позиції, відмова від імпровізації навіть тоді, коли питання здається простим, лаконічність викладу інформації.

Тут доречно згадати цитату, яку популяризував Дейв Гроссман у своїй книзі «On Combat» і яку часто згадують у тренінгових центрах US Navy SEALs: «У стресових умовах ти не піднімаєшся до рівня своїх очікувань — ти падаєш до рівня своєї підготовки».

Якщо прибрати з НС(Р)Д, обшуку та допиту процесуальну форму, у сухому залишку залишається один і той самий психологічний механізм: раціоналізація дій та переоцінка власного впливу можуть обернутися самовикриттям. Це не питання «читання» людини, а питання того, що саме її поведінка залишає в матеріалах справи.

На етапі НС(Р)Д підводить звичка вважати робочі канали зв’язку приватними та використовувати завуальовані натяки. Під час обшуку шкодить прагнення керувати процесом та контролювати слідчу групу. На допиті фатальною стає звичка переконувати й пояснювати замість збереження процесуальної тиші.

Головний практичний висновок для топменеджменту та власників бізнесу полягає не у вивченні списку «порад під час обшуку». Йдеться про побудову системи юридичної безпеки задовго до першого офіційного контакту зі слідством: комунікаційна гігієна, кібербезпека, наявність чітких, відпрацьованих до автоматизму інструкцій для персоналу та усвідомлення того, що в умовах кримінального провадження єдиним інструментом збереження позицій є не особиста харизма, а чітке дотримання процесуального алгоритму, погодженого з адвокатом.

Читати статтю на вебсайті Юридичної Газети: тут.